Послуговуючись теорією М.М. Бахтіна про діалогізм як своєрідну рису творів, де зустрічається поліфонічна взаємодія декількох різноманітних голосів, автори намагаються з"ясувати смислотворчу роль таких риторичних прийомів, як використання алюзій, крилатих слів, іронії, що "заперечують" ідею самототожності тексту, опосередковано вказують на його зв"язок із класичними взірцями культури. У розвідці зроблено спробу запропонувати метод "діалогічного перекладу" тих видів дискурсу, референційне поле і текстураяких вміщує інтертекстуальні елементи.
Following the Bakhtinian theory of dialogism as a unique feature of some writings their permits the polyphonic interplay of several different voices, the authors attempt to elucidate the function of such rhetoric ac devices as allusions, catchphrases, and irony that undermine the idea of the self-identity of a text, and indirectly imply its connection with the classical examples of culture. The authors suggest a method of a "dialogic translation" of those genres of discourse where their referential framework and texture incorporate intertextual elements.
