Парк у місті Форт-Шевченко — один-єдиний у Мангишлацькій пустелі. Але це не просто оаза, а одне з творінь нашого Тараса, образно кажучи, його природний Кобзар, в якому замість віршів — кількасот дерев. Цей живий зелений острівець на тлі сірої і мертвої пустелі — символ перемоги живого над мертвим. Жодне з джерел не містить свідчень про те, коли ж саме посадив Шевченко вербову гілку на гарнізонному городі в долині за два кілометри від фортеці. Але немає сумніву, що це сталося на другий чи третій день після прибуття новобранця в укріплення, бо якби пізніше, то пагін навряд чи прижився б. То був період суворого карантину, коли з прибулого не спускали очей і ганяли як сидорову козу. Хтось йому допоміг. Можливо, на воротах саме вартували земляки, а в казармі "прикрили" товариші по службі, а може, наш солдат утік у самоволку, коли офіцери пиячили, що частенько бувало.