Фентезійних творів нині з’являється стільки, що встежити за всіма майже нереально. І це не лише відлуння моди на талановиті екранізації Толкіна. Це ще й задоволення величезного попиту на терапевтичне письмо під час війни. На книжки, де віра у добрі диваперемагає зло, бо владу перебирають герої за покликанням зі своїми незамуленими чеснотами. Звісно, ринкова пропозиція на цей попит рясніє підробками, але сам читацький потяг настільки потужний, що навіть книжки-одноденки здобуваються на свої кілька секунд слави в оглядових рецензіях. Тож коли починають говорити про «нове ім’я» у цьому гарячому сегменті українського літпроцесу — це ознака непересічности автора. А саме так заговорили про Ніка Лисицького з появою на початку року його роману-фентезі «Кий іморозна орда» (К.: Фантастичні українці, 2024). Створений Толкіном світ виявився настільки життєздатним і самовідтворюваним, що всі наступники мусили відштовхуватися від нього. У цьому сенсі Кий Лисицького є прямим нащадком гобіта Більбо.
